#Герої_Петрівщини

#Роман_Должанський

За право бути вільним та жити у вільній і мирній країні наш народ платить неймовірно страшну ціну – людські життя, зламані долі. Для кожної громади загиблий – це власний герой, який ціною власного життя дав можливість нам жити і виживати. Російські окупанти забрали життя же одного мешканця Петрівської громади Должанського Романа Віталійовича, який 26 лютого 2022 року став до лав Збройних Сил України, щоб захищати незалежність, свободу та територіальну цілісність нашої держави. Роман народився 18 вересня 1985 року народження в селі Новому Стародубі. Був учасником бойових дій в зоні АТО з 2016 по 2019 роки.

15 червня 2022 року Должанський Роман Віталійович під час участі в бойових діях поблизу населеного пункту Краснопілля Донецької області отримав поранення, не сумісні з життям. Це був сильний, відважний та мужній боєць, командир, який до останнього свого життєвого подиху боровся за свободу, за мир, за вільне майбутнє кожного з нас.

Роман був єдиним сином у мами.

 

 

Юрій Мінаков

Коли на нашу рідну землю 24 лютого 2022 року прилетіли перші ракети і розпочалась війна, не задумуючись та не вагаючись, поспішив захищати рідну землю від російського терору. Юрій Мінаков мав звання молодшого сержанта, був навідником 1 танкового взводу 7 танкової роти 3 танкового батальйону.

За мирного життя це був спокійний, врівноважений, розсудливий та товариський хлопець, який любив читати, бути активним учасником художньої самодіяльності. Ще за шкільних років Юрій став не по віку дорослим, так як у родині крім нього було ще 7-ро молодших братів та сестер, за яких він ніс відповідальність як старший брат. Він був не в міру трудолюбивий. Захоплювався технікою, конструюванням. Після закінчення школи працював на різних роботах. Восени 2009 року був призваний на строкову службу до лав ЗСУ. У 2014 році одружився. Працював вогнетривником у ПРАТ «ЗАПОРІЖВОГНЕТРИВ».

9 червня Петрівська селищна територіальна громада живим коридором, на колінах, зустрічали та проводжали в останню путь Мінакова Юрія Валерійовича від селища Петрового до рідної Ганнівки, до села, де зростав, навчався, виховувався, жив зі своєю молодою багатодітною родиною. Висловлюємо щирі співчуття дружині Діані Юріївні, яка овдовіла в такому молодому віці, всім рідним та близьким загиблого.

Світла пам’ять Юрію та усім Героям, які пішли у Вічність, захищаючи рідну землю, які боронили від російського агресора наші мирні домівки.

Вічна слава героям! Герої не вмирають!

#ЮрійМінаков #ГероїПетрівщини

 

Іван народився 18 липня 1998 року року в селі Володимирівці.

У 2015 році закінчив Володимирівську загальноосвітню школу I-III ступенів. Це був веселий, енергійний, добросовісний, трудолюбивий та дуже артистичний юнак. Ніякий виховний захід у школі не відбувався без його участі. Іван любив спорт. Завжди з повагою ставився до людей.

Після закінчення школи продовжив навчання у «Західно-Дніпровському центрі професійно-технічної освіти».

По закінченню навчання прийшов працювати в ТОВ Агрофірма «П’ятихатська» слюсарем-ремонтником.

З 2019 по 2021 роки проходив строкову службу у Збройних Силах України.

Під час військової служби зустрів свою другу половинку, з якою мріяв створити міцну сім’ю. Після демобілізації продовжив працювати у рідному селі.

17 березня 2022 року став на захист рідної України. А 27 травня Коростельова Івана Володимировича не стало.

В Івана залишилася мама та молодша сестра.

Схиляючись у скорботі та розділяючи біль непоправної втрати, ми висловлюємо щирі співчуття родині і близьким загиблого. Царство небесне і вічна пам’ять Герою.

Поховали Коростельова Івана Володимировича на кладовищі у рідному селі Володимирівці Петрівської селищної територіальної громади із усіма військовими почестями.

Світла пам’ять про бійця, який віддав своє життя за Україну, назавжди залишиться в серцях рідних, близьких та всіх тих, хто знав, поважав та любив Івана.

Вічна шана і слава тобі, солдате!

 

10 травня в районі Авдіївки Донецької області 29-річний солдат Микола Циганков отримав важкі поранення. Його госпіталізували в лікарню у Дніпрі. 18 травня від поранень він помер, так і не прийшовши до свідомості.  

Микола Циганков уродженець Петрівської громади Олександрійського району. До повномасштабного наступу жив у місті Жовті Води Дніпропетровської області. Був студентом-заочником Національної металургійної академії України у Дніпрі.

 

4 травня 2022 року під час вогневого зіткнення з противником в Оріховому Луганської області загинув Анатолій Сеньків, мешканець села Новий Стародуб.

Боєць Анатолій Сеньків загинув 4 травня під час вогневого зіткнення з російськими солдатами у селі Оріхове Луганської області. Про це написали на фейсбук-сторінці Петрівської селищної ради. Анатолій Сеньків народився у селі Береславка (нині Кетрисанівська громада Кропивницького району) 16 березня 1969 року.

Закінчив 10 класів Василівської середньої школи. Навчався в будівельному технікумі в Кропивницькому. Проходив військову службу під Києвом. Чоловік працював оператором очисних споруд у Петрівській виправній колонії № 49.

"Був гарним сім’янином. Разом з дружиною Ольгою виростили трьох дітей: двох синів та доньку. Був дідусем чотирьох онуків", – написали в повідомленні.

17 березня 2022 року Анатолія мобілізували до Збройних Сил України. Мав звання молодшого сержанта. Був командиром відділення третього зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетного взводу.Анатолій мав звання молодшого сержанта. Був командиром відділення 3 зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетного взводу.

 

 

Життя юнака обірвалося 22 квітня у населеному пункті Оріхове Луганської області. 18 березня Владиславу виповнилося двадцять шість років.

Випускник Балахівської школи, який отримав спеціальність тракториста. У 2014 році Владислав був призваний до лав Збройних Сил України. З 2015 року став військовослужбовцем за контрактом. Учасник бойових дій в зоні АТО.

Коли почалася повномасштабна війна з росією, Владислав мав звання старшого солдата, був механіком-водієм 3-го механізованого взводу 1-ої механізованої роти 57-ої бригади 34-го батальйону.

Провести воїна в останню путь прийшли рідні, представники селищної ради, духовенства, військовики, односельці, товариші та мешканці громади. Поховали захисника України у рідному селі Олександрівці.

Щирі співчуття родині Владислава Ісаченка, який віддав своє життя за Україну і за кожного з нас.

Герої навіки в наших спогадах і серцях!

 

У війні з poсійськими oкупaнтaми зaгинули житeлі сeлa Лугaнкa тa сeлищa Пeтpoвe, бaтькo тa син — Сepгій тa Бoгдaн Зaлeвські.

Вoни зaгинули 24 квітня в paйoні Олeксaндpівки Хepсoнськoї oблaсті.

Сepгій Зaлeвський нapoдився 19 липня 1969 poку. Йoму булo 52 poки. Йoгo єдинoму сину Бoгдaну — 29 poків (20 липня 1992 poку нapoджeння).

В пepші ж дні війни чoлoвіки pвaлися бopoнити pідну Укpaїну і 1 бepeзня були мoбілізoвaні.

В миpний чaс Сepгій пpaцювaв стopoжeм у Лугaнській зaгaльнooсвітній шкoлі, a Бoгдaн — інстpуктopoм-мeтoдистoм кoмунaльнoгo зaклaду "Дитячo-юнaцькa спopтивнa шкoлa "Олімп".

 

 

22 квітня на війні з російськими окупантами загинув наш земляк з села Іванівка Петрівської громади Стратан Сергій Іванович.

 

Сергій народився лютого 1992 року. Був цілеспрямованим, вольовим та добрим юнаком, люблячим сином. Закінчив Іванівську школу, Жовтоводський коледж по спеціальності економіст та Одеську академію сухопутнтих військ у званні молодшого лейтенанта.

25 березня 2022 року, у бою із російськими загарбниками біля населеного пункту Солодке Донецької області загинув наш земляк, танкіст 17-ї Криворізької окремої танкової бригади Яцина Владислав Андрійович, 25.03.1996 року народження.
Орденом «За мужність» ІІІ ступеня Президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив лейтенанта Владислава Яцину.

Вічна пам’ять, шана і слава нашому 26-тирічному захиснику України Яцині

 

 24 березня під час бомбування ворогом бойових позицій українських воїнів біля міста Ізюм Харківської області загинув Сергій Куян з села Зелене. У листопаді йому мало б виповнитися 30. Єдиний і люблячий син, коханий хлопець, добрий друг і мужній воїн. Його поховали 28 березня у рідному селі.

Кицьманюк Віктор Володимирович народився 17 січня 1991 року.

З 2009-го по 2010 рік служив у лавах Збройних Сил України.

З 2015-го по 2016 рік був мобілізований у Збройні Сили України.

З 2020 року до сьогодні Віктор перебував на військовій службі в Збройних Силах України по контракту.

«У планах Віктора було звести сімейне гніздо було після того, як міцно стане на ноги, матиме своє житло… Та війна назавжди змінила ці плани», – йдеться в повідомленні про загиблого.  

Поховали Віктора 16 березня в Іванівці.

 

Віктор Солтис

 

Ві́ктор Микола́йович Со́лтис (1986—2020) — молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Народився 1986 року в селі Володимирівка (Петрівський район, Кіровоградська область). Закінчив Жовтоводське професійно-технічне училище — за фахом маляр-штукатур.
2017-го вступив на військову службу за контрактом, молодший сержант, командир бойової машини — командир розвідувального відділення 131-ї розвідувальної бригади. Черговий контракт підписав 1 липня 2018 року.
10 березня 2020 року вранці на позиції під Пісками (Ясинуватський район) ПТРК терористів влучив у вантажівку ГАЗ-66, Віктор Солтис помер відразу...
13 березня 2020-го похований у селі Володимирівка Петрівського району.
Без Віктора лишились мама, сестра, дружина та двоє дітей 2012 р.н. і 2019 р.н.

Указом Президента України № 177/2020 від 12 квітня 2020 року за «особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захист державного суверенітету та територіальної цілісності України» нагороджений орденом За мужність III ступеня (посмертно)

Олексій Лисенко

Народився 1992 року в смт Петрове Кіровоградської області. 2009 року закінчив Петрівську гімназію, перед тим — Петрівську дитячу музичну школу, клас баяна. Займав активну життєву позицію, постійний учасник студентської художньої самодіяльності, телевізійних шоу «Битва хорів» та «Україна має талант». 2014 року закінчив Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна, здобув спеціальність інженера залізничного транспорту. Під час виробничої практики працював провідником на пасажирських потягах. Працював за фахом — в Управлінні залізничним транспортом Північного ГЗК.

7 лютого 2015 року мобілізований, спочатку проходив службу на офіцерській посаді в групі інженерного забезпечення 17-ї танкової бригади. В серпні 2015-го підрозділ був направлений в район Світлодарська на будівництво укріплень, згодом знову повернулися на полігон. Останній місяць служив у 20-му батальйоні. Лейтенант, начальник інженерної служби. Підрозділ займався обладнанням фортифікаційних споруд, будівництвом загороджувальних ліній та розмінуванням.

17 лютого 2016 року під час роботи з розмінування поблизу села Піски Ясинуватського району загинув — підірвався на міні.  Олексій загинув за 4 дні до демобілізації.

Похований в Петровому.

 

Іван Михно

Міхно Іван Вікторович – старший механік-водій бойової машини піхоти (БМП) 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, молодший сержант.

Народився 1 лютого 1974 року в селі Луганка Петрівського району Кіровоградської області. Закінчив середню школу села Луганка.

У 1992-1994 роках проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України.

З 1994 року працював водієм в сільськогосподарському виробничому кооперативі «Агрофірма Маріампольська» села Луганка, пізніше – у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Граніт Групп» на Петрівському кар’єрі.

У липні 2015 року мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив старшим механіком-водієм бойової машини піхоти (БМП) 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А0666 (польова пошта В0095), селище міського типу Чорноморське Комінтернівського (з 2016 року – Лиманського) району Одеської області).

З літа-осені 2015 року брав участь в антитерористичній операції на сході України.

23 листопада 2015 року молодший сержант Міхно помер від серцевого нападу під час служби на блокпосту в районі селища міського типу Городище Перевальського району Луганської області.

26 листопада 2015 року похований на кладовищі села Луганка Петрівського району Кіровоградської області.

 

Олександр Хруль

 

Олександр Григорович Хруль, старший солдат, стрілець, народився 30 серпня 1992 року в селі Ганнівка Петрівського району Кіровоградської області.

Закінчив Ганнівську ЗОШ. Мобілізований у вересні 2014-го до 3 оп СПП.

3 жовтня 2014-го загинув при виконанні бойового завдання при обороні аеропорту Донецька.

“В аеропорту було дуже багато офісних приміщень: столи, комп’ютери, папір і всяке таке. Ми зайняли позиції в коридорі, оскільки зайти вони могли лише через коридор. Коли розпочався штурм, вони не могли пройти і підпалили кімнати, що були ліворуч та праворуч від нас. Коли все зайнялося, ми мали один шлях відходу – трохи назад, але там лежав наш боєкомплект і він почав вибухати. Ми виявились відрізаними. Стояли допоки не почали сипатись, – пригадує демобілізований боєць 3 оп СпП з позивним «Хонда». – Буквально за півгодини до штурму ми сиділи спілкувались з Сашком. Розмова була про те, що будемо робити після того, як все це закінчиться. Говорив, що баню хоче будувати. Поговорили ми пообідали. Не думав він принаймні, що за півгодини так все закінчиться для нього…Його з Литвиновим знайшли за два дні”.

22 жовтня 2014 року похований в Ганнівці.Без сина лишилась мама.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

Євгеній Рєзніков

Євгеній Рєзніков народився у м. Кривий Ріг. 1997 року закінчив загальноосвітню школу. З 1999 до 2000 року проходив строкову військову службу в Донецьку, у Внутрішніх військах МВС.

З 2007 року працював помічником машиніста тепловоза в цеху експлуатації залізничного транспорту транспортного департаменту ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг»

У зв'язку з російською збройною агресією проти України в березні 2014 року мобілізований до лав Збройних Сил України.

Сержант, заступник командира взводу — командир гармати 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України, в/ч А1126, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак (бортовий номер 76683), під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД (бортовий номер 76777), під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку (аеродром міста Луганськ), на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла». В результаті терористичного акту літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу території аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули^[2][3]. Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

	Там все було дуже грамотно по-військовому сплановано. Там без Росії не обійшлось. Вогонь вівся з усіх сторін. Це було не на рівні ненавчених бойовиків. Обстріл літака вівся дуже грамотно. Спочатку підсвічували трасером, а потім били. Із ПЗРК неможливо було збити літак, навіть якби боєприпас потрапив у двигун, то літак все рівно не загинув би. Стріляли з «Шилки».
— Полковник Дмитро Мимриков.

Пройшло більше 40 діб перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

Шестеро із загиблих десантників — мешканці Кривого Рогу: старший лейтенант Алтунін Валерій Володимирович, сержант Рєзніков Євгеній Сергійович, молодший сержант Коснар Павло Леонідович, старший солдат Самохін Антон Олексійович, солдати Гайдук Ілля Віталійович і Дубяга Станіслав Вікторович.

25 липня криворіжани попрощались зі своїми земляками. Євгенія Рєзнікова поховали на Алеї Слави Центрального кладовища міста Кривий Ріг.

Залишились батьки Тетяна і Сергій, дружина та син. Батько Євгенія, — Сергій Олександрович Рєзніков, — також є робітником ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Нагороди:

• Орден «За мужність» III ст. (20.06.2014, посмертно) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу
• Нагрудний знак «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

Вшанування пам"яті:

• 13 червня 2015 року в Дніпрі на Алеї Героїв до роковин загибелі військових у збитому терористами літаку Іл-76 встановили пам'ятні плити з іменами загиблих воїнів
• 18 червня 2016 року на території військової частини А1126 в смт Гвардійське урочисто відкрили пам'ятник воїнам-десантникам 25-ї повітряно-десантної бригади, які героїчно загинули під час бойових дій в зоні проведення АТО. На гранітних плитах викарбувані 136 прізвищ, серед них і 40 десантників, які загинули у збитому літаку в Луганську
• 14 жовтня 2016 року в смт Петрове на Кіровоградщині, на будівлі Петрівського НВО «ЗОШ І-ІІІ ступенів — гімназія», було відкрито меморіальну дошку на честь колишнього учня Євгенія Рєзнікова